Чи може сміття бути тестом на наше християнство?

Відбувся своєрідний парад всіх міст області, які дружно вустами мешканців і стукотом клавіатур комп’ютерів висловили свої протести з можливості прийняти горезвісне сміття з міста Лева. Я свою думку висловив не раз з цього приводу і на форумах Новояворівська, Нового Роздолу, Львова, а тепер і міста Стрия.

Моя думка має дуже мало прихильників, бо йде всупереч загального мейнстріму: “нехай Львів мастить сам собі голову з тим сміттям”. Вперше ясно я усвідомив проблему, коли побачив кілька тон сміття за 200 м від входу до Музею народної архітектури та побуту ім. Климентія Шептицького  (в народі Шевченківського Гаю). Ми їздили туди з парафіяльною молоддю і дітьми в січні цього року. Я був шокований побаченим і зрозумів всю гостроту проблеми. Ми, мешканці Львівської області, маємо допомогти Львову впоратися з сміттям.

Це політична проблема і всі це чудово розуміють. Але мільйонне місто, у якому навчаються, приїздять на закупи і працюють тисячі, якщо не сотні тисяч мешканців міст і сіл області опинилося на межі екологічної катастрофи. Якщо в сусіда горить хата, пожежу гасять всім селом. Після того, як пожежу погасили і врятували мешканців та майно, розбираються хто в чому винен.  Вся Львівська область на період 1-2 роки може допомогти зі складуванням сміття. Поки не збудують сміттєпереробного заводу, звісно.

Не можна це робити безкінечно. Треба укласти меморандум про співпрацю, визначити строки і всім містам області, де є сміттєзвалища, прийняти на цей період “львівське” сміття, яке насправді наполовину складається зі сміття, що спродукували не львів’яни, а туристи і мешканці області.

Скажу ще одну непопулярну думку. Мені навіть трохи соромно за людей, які цю ситуацію намагаються використати для здобуття політичних дивідентів. Знаю цих людей як християн. Але тут, де потрібно керуватися словами Христа, які є у 5 главі євангелія від Матея (хто не полінується, відкриє), керуються власними шкурними інтересами. Активізувалися люди на місцях, які чуються відповідальними за своє місто. І це не може не тішити.

Але чому така мала активність тих активістів в організації та навчання роздільного сортування сміття? Де проекти, де іновації, де рішення Міських рад про обов’язкове сортування сміття? Всі кажуть про сморід, але всім чомусь подобається дихати димом підпалених полів і узбіч доріг навесні та восени? Де активна позиція громади, де протести? Де вимога побудови у себе в місті принаймні лінію із сортування сміття, на якому навіть можна чесно заробити. Де карні справи, протести за кришування нечесного бізнесу на смітті у себе в місті, який  найчастіше ведуть роми (цигани), даючи відкати чиновникам, а не податки державі?

Ми, насамперед, християни. А звідси і має з’явитися якесь бажання допомогти виправити ситуацію, в яку не по своїй волі попали наші ближні. Ми українці, зрештою. На Майдані ми всі разом показали свою єдність. Явище, яке не мало аналогів в новітній українській історії, коли на невеликому клаптику Київської землі всі чулися одним народом. Що з нами сталося за ці кілька років? Де подівся дух братерства, хто забрав у нас солідарність із ближніми? Що сталося з нашим гаслом “Єдина країна”? І найголовніше, куди ми заховали своє християнство в закликах “подбаймо за себе і за своїх дітей”. Я не маю нічого проти власних дітей, але коли є можливість допомогти іншим дітям, чому б цього не зробити? Перед кожним з нас часто стоїть вибір: власний добробут і піклування про іншого. Сьогодні маємо чудову можливість пройти або провалити тест не лише на наше християнство, але і тест на людськість.